Знаєте, про що я мрію?
Я мрію ввечері йти вулицями міста до себе додому. Вулицями невеличкого затишного міста, у якому – царює вічна тепла осінь. Лагідне + 15, +17, трохи волого, дерева пахнуть узваром, вечірні вогні плямами лягають на бруківку і асфальт. По цих плямах, що ніби ведуть мене додому, я і йду. Крок за кроком. Крок за кроком…
Руки в кишенях короткого розстібнутого пальто, на лікті бовтається сумочка. Я виконала на роботі щось хороше і корисне, щось таке, що ніхто крім мене не зробив би, приязно простилася з людьми і тепер сама пішки йду додому легкою ходою людини з чистою совістю і гарним настроєм.
Я іду додому.
Мій будинок – і є моєю мрією.
Він єдиний, вірний мов пес, чекає на мене. У нього така велика важка голова, що покоїться на важких лапах сходинок, такі темні великі очі вікон. Ми з ним прощаємося щоранку, аби щовечора радіти зустрічі. Бо мріємо провести цей вечір разом.
Ти готовий зустріти мене, мій доме?
Брякаю ключами, піднімаючись сходами на ганок. Відкриваю широкі світлі двері, запалюю світло і кажу вголос: «Я вдома! Я – вдома…». Єдине, що я кажу.
Двері немов самі слухняно зачиняються за мною. А я притуляюся спиною до стіни і тільки зараз відчуваю – довгий добрий день був таки важким і я б з задоволенням зараз лягла прямо на половичок у коридорі свого маленького чепурного будиночку, витягнулася б і тихо лежала, повільно поновлюючись у силі.
Але дорослі дівчата так не розслабляються, тим більше «уже-не-дівчата, яким далеко за…» Тож я просто стою, притулившись спиною до стіни, і сама собі осміхаюся. А потім немов пловець відштовхуюся і пірнаю в глибину темної кімнати, запалюючи на своєму шляху світло. І все це теж – частина моєї мрії.
В моїй мрії немає криків «Любий, я вже вдома! Ти тут? Я йду!» і квапливих кокетливих кроків назустріч. Бо немає нікого в моєму домі такого, кому варто було б бігти назустріч, готувати вечерю, прати шкарпетки і стрибати зайчиком. Проте є лагідний кіт, який плутається під ногами і думає, що плутаюся під ногами у нього я, і тому роздратовано тікає від мене надвір, є рибки в акваріумі, що мовчки метляють хвостами в безшумному танку, є другий поверх і балкон.
Переодягшись, ввімкнувши ніжно-тужливий блюз, зваривши собі густої кави чи ароматного чаю, я завернуся в плед, піднімуся нагору, пройду через спальню і бібліотеку, і вийду на балкон, з якого буду довго дивитися, як в чорному космосі пливуть високо-високо небесні вози, порипуючи Чумацьким Шляхом, як з-за берега на осіннє місто насипає пригорщами зорі і попіл спаленого сонця тепла тиха ніч. Така саме самотня, спокійна і щаслива як і я. Як моя вічна рання осінь, лагідна, мудра і соковита.
Ось вона й уся, моя мрія.
Вона саме така не тому, що я багата і незалежна фемінізована самітниця, якій ніхто у світі непотрібен. Ні. Ще зовсім недавно мені треба було всього як в усіх. І я хотіла того, що робить жіноче життя нормальним, метушливим і таким нестерпно, обтяжливо щасливим! Люди, діти, сімейні плани, презентики й сюрпризики, суспільні обов’язки, одвічний поспіх і просування вперед. Хотіла бути потрібною. А тому ще зовсім недавно так чекала телефонних дзвінків, зустрічей, слів і… пропозицій. Чекала на роботі. Чекала від друзів і родичів. Чекала, біжучи з базарів і магазинів додому з чималими торбами вулицями міста. Чекала попелюшкою в низькій хрущовській квартирі. Чекала, сподівалася заробити, заслужити. Чекала, і гідна була прийняти все те, що запропонує мені життя.
Але… не склалося. Не сталося. Я виявилася неспроможною мати і дарувати нормальним людям нормальне щастя. Тож я покинула мріяти про нього, поплакала і усвідомила: як це добре – знати, що я не мрію більше бути нормальною. Я хочу, мрію тільки мати свій дім. Дім, з яким добре мовчати, зустрівшись увечері. Дім, що спить окрай маленького затишного міста на узбережжі Дніпра, поклавши важку розумну голову на товсті лапи–східці. Дім, що вірно чекає на мене, що зігрівається зсередини моєю присутністю. Дім, радий зустріти усіх, кого я до нього введу.
Погодьтеся, хіба це - погана мрія? |
