Вони прийшли одне до одного в життя за двох дивних, проте обопільно вигідних причин, хоч і стихійно, хоч і не розмірковуючи про вигоди. Можливо його, 60тилітнього, привабила її пристрасна вдача, чоловічий характер і пишність жіночих форм. Він вирішив відчути себе знову молодим і всесильним. Можливо її, 30тирічну, в свою чергу потягло до його зібганих, проте ще широких плечей – скутих крил, якими вона вирішила затулитися від усього світу.
Їм би стати заправськими друзяками, збиратися разом вечорами на кухоль пива після футболу, лаяти уряд, згадувати щось приємне й рідне, як чорно-біле кіно «союзу». Необтяжливі, відносно довірчі стосунки, можливо, зробили б їх життя простішими й теплішими. Та якби!
Він був чоловіком, який дуже любив жінок і не звик з ними розмовляти «про високе» за пивом. Вона не цікавилася політикою і була жінкою, що вперше побачила чоловіка, якого може одночасно поважати і… полюбити. Аби тільки любилося. Тож вони стали парою близьких і водночас самотніх людей, окрилених передчуттям можливого затишку.
Їх картонні крила витримали майже рік. Майже рік він бавився ілюзією молодості й сили. Майже рік вона жила надією на близьке щастя. Майже рік…
А далі їм сонце стало сідати. Мить за миттю світла меншало, а тіні ставали дедалі довшими й густішими. Разом з ними в душу закрадався жаль, близький до відчаю. У нього – від зневіри, адже він не став насправді молодшим і щодня стверджувався у все нових своїх втратах. У неї – від власної неспроможності зігрівати й давати щастя. І у обох – від близькості розлуки і браку сил і слів щось зробити, змінити, зупинити невідворотне...
- Візьми мене за дружину, - попросила вона якось його, маючи на увазі - «Прив’яжи мене до себе, бо ти того вартий, бо мені не буде соромно, що я з тобою. А от бути з кимось іншим - соромно, вони не мої, чужі, інші, перелякані й ниці, хтиві й безсилі. Прив’яжи, бо мені нікого крім тебе любити. Прив’яжи, бо інакше ти зневіришся в мені й у собі колись, навіть якщо я не дам приводу - й відштовхнеш. А я потрібна тобі» - мала на увазі вона, але не сказала.
- У тебе ще все попереду, а я уже… не той, що був. Ти – молода, ти сильна, - сказав він до неї, й подумав. - «Я втомився, я так втомився від… життя, людей», - і не додав «від тебе», бо воно промайнуло в голові невловимо й майже нечутно навіть для нього самого.
«То відпусти мене! Чому ти за мене тримаєшся? Ліпше я буду сама!» - ображено й злісно майнуло тепер в голові у неї, та не вирвалось назовні – надто несправедливим були б такі слова для них обох.
«Така ж дурна, як і всі інші - заміж, діти, квартира, гроші… Слава Богу, що в мене ніколи не було дружини й не буде!» - мало не бовкнув він, але втримався, бо тоді б вона точно пішла від нього назавжди, а чи вже час?
Несказане лишилося несказаним. Вони мовчки й здивовано подивились одне одному в вічі і заговорили раптом про інше. Щоб не мовчати ПРО ТЕ. Щоб не сказати ПРО ТЕ.
Але з цього часу то до неї, то до нього почали раптом приходити напади незрозумілого роздратування. Він став стримано хоч і безапеляційно дорікати їй за те й за інше, не бачачи практичного сенсу в її щоденних діях і потерпаючи від її активності. Вона стала вибухати обуренням щодо його поглядів і суджень: тим більш емоційно, чим більш надаремно і безпідставно. Вони обидва казали вголос про щось інше. Інші слова, інші приводи виказати непорозуміння, сумніви, образи, й розчарування. Інші, а тому зайві, непотрібні, несправедливі, неспроможні ані виправити, ані переконати, ані довести…
Він став ховатися від неї в телевізор. Вона стала плакати, миючи посуд.
Несказане тоді лишилося несказаним назавжди.
Як несказаним лишилося між ними і «я дуже, дуже кохаю тебе». |
