Президент… Парламент… Коаліція…
Ющенко… Юля… Єхануров… Янукович… Мороз…
Повноваження… Порятуймо Україну… Єднаймося…
Справа Гонгадзе…
Голову, мов футбольний м’яч, цинічно перепасовують один одному в політичній грі всі ці спортсмени-аматори й не бавиться хіба лінивий. І тепер у безтілесної голови є вулиця, але немає вбивці…
Це ми з бабусею дивимося вечірній блок новин. Притлумлюю роздратування, од якого тремтять руки, і , щоб не бовкнути зайву грубість (бабуся не терпить грубості) починаю в'язати – плету нікому не потрібні, але набагато корисніші за красномовні балачки, носочки.
Бабуся недочуває, а без моїх коментарів стає геть безпорадною в політичному хаосі. Вона робить голосніше – бринять в серванті чарочки – й ТеВе просто вибухає культурними новинами: «Українською митницею було затримано ділків, що нелегально вивозили народний скарб – ікону Покрова Божої матері»…
- Овва! – скрикує бабуся і вимикає звук зовсім, опускає голову, замислюється про щось своє. Що то вона мені зараз скаже: за газ не розрахувалися? картоплі не купили? я знову нещільно прикрила котрийсь кран?
- Знаєш, що я зараз оце вспомнила? Як було в війну… Наші підходили… - вона розкачується, розкачується перш ніж почати розповідь, і починає. – Оце, німці відступали. (А ми знали, що як німці відходитимуть, то все спалять, нам з сусіднього села люди, що приходили, казали. Правда, ні, але на всякий случай викопали ми в саду схованку і все що було – пшоно, вещі – туди віднесли. ) Так от, стали німці відступать. Ходили з форсункою по хатах, стукали в вікна й усіх виганяли. Щоб усі, значить, виходили. Все село вийшло на вулицю, а вони підганяють. Вивели на дорогу. Самі йдуть і з двох сторін коло них, збоку від дороги, люди йдуть – ми йдем. Чуєм, наші самольоти летять. Бомбить німців, навєрно ж прилетіли, а не змогли – люди йдуть… Ми… Свої... Отаке от німці придумали…
Помовчала. Телевізор беззвучно спалахнув рекламою.
- Так от ми з німцями до ночі й дійшли. А вночі – повтікали. – (очі в бабусі спалахують дивним азартним, пригодницьким, впертим, нескоренним вогником) –. Сперва в ліс, а потім – до себе в село. Прийшли, а села немає – все згоріло…
Помовчала ще.
- Знаєш, як зараз бачу: стоїмо, дощ іде, холодно, мокрі. Наші солдати надходять і надходять. А нам їх і обігріти, і прийняти б – а нема де. Хіба води налить… Представляєш?
Бабуся задумалась. Дивно: сидить стара жінка зі світлими молодими очами і спогадами про темні, нецивілізовані, як на комп’ютеризовану мене, часи, мало не плаче від свіжих, свіжіших за щойно прослухані новини, емоцій, і тамується від мене, клацаючи пультом дистанціонки. Мерехтять канали – різні, з одними й тими самими обличчями, бабуся заспокоюється…
- Так чого б це я про це начала? Ага, ікона!
- Яка ікона!
- А ти хіба не бачила? По телевізору? Оце зараз було?
- Було… Ну і шо?
(Це я так не од байдужості чи брутальності їй сказала, а щоб не збити з потрібної думки зайвим словом. Співучасть некрасномовна. Сказала, вимкнула комп’ютер і глянула в очі).
- Так ікона ж. Хата згоріла, дві стіни осталися, отако, трикутничком – все згоріло, а ікона ціла. Висить на стіні – така як оце зараз по телевізору показували, чого я і вспомнила. Зовсім не іспортилась… Уціліла… Ми тоді релігією не займались. Де ця ікона ділась – я не знаю. Але тоді… вона була. Я оце про неї тільки зараз вспомнила…
- Дивно, правда?
- Дивно? Ну да… Я ж кажу, ми тоді релігією не займались, як … зараз…
Їй чомусь незручно, моїй бабуся. Від щирого серця розмірковувати про вічне – коли б воно в життя не зазирало – завжди незручно. Це – таїна. А з таїною слід бути віч-на-віч, щоб осягнути. Це я зараз розумію, а тому… Тому роблю вигляд, що не розумію нічого.
- І що ви робили далі? Так якось робиться, коли ти про це говориш – аж холодно і плакати хочеться… Розказуй.
- А що розказувать? Коло хати був столб. Ми його звалили, перепиляли пополам. А тоді положили на ті дві стіни, що остались. Там даже кімнатка вціліла, ота, меншенька – бабуся креслить руками в повітрі план хатини в селі Першотравенка і показує мені, як пройти в оту, меншу, кімнатку. – Оту-о вона.
- А накрили чим? Солома ж –,згоріла?
- В скиртах – погоріла, так. А десь позбирали – розвіялась, валялась, мокра. Застелили півхати. З вишень нарізали вєток, одгородились. Так і перезимували. Отак о – комнатка (бабуся знову креслить в повітрі руками), а на стіні – ота ікона… Чого це я її згадала, не знаєш?
Ніяково всміхнувшись, бабуся вмикає звук, намацує пультом потрібний канал – з серіалом, де п’ять хвилин до метро вовчиця, приречена стати зіркою, шукає свою сестру по крові, і допомагає їй вірний Мухтар, дивиться й не бачить…
Мені хочеться плакати. Так хочеться плакати! Ховаюсь за монітор – він потемнів і показує мені зоряне небо – і думаю… Точніше, не думаю, а бачу…
…Різнобарвні українські селяни йдуть брудним шляхом обабіч брунатної німецької піхоти, видивляються, задираючи голови й заточуючись, на рідні радянські безпорадні літаки, в надії і з острахом – бомбитимуть! бомбитимуть?…
…Сірий дощ сіється на пожарище; з одного боку до села входять звільняючі лави Червоної Армії, з другого – юрма звільнених селян; сльози суму й радості, холод, пустка; діляться навпіл солдатські пайки і чепурні полотняні мішечки з пшоном зі схованок у садках…
…Жінки, діти й діди самотужки ладнають шалаші, криють прокіптюжені рештки хат, риють землянки…
…Йдуть без ночівлі й харчу далі змарнілі воїни…
…Брудні й холодні, тулячись одна до одної, засинають під широкою хусткою мами Мокрини моя бабуся – 13-тилітняТетянка і її старша й молодша сестри – Дуся і Маруся, дивом не вивезені до Німеччини русяві дівчатка. Цідить, цідить, миє пожарище дощ… А зі стіни дивиться єдина вціліла на все село ікона – Покрова Божої Матері… Дивиться і все бачить, все…
Як соромно жити після цього дива благеньким споживацьким життям мого покоління! Соромно й сумно. Навіть розбудовуючи демократичне суспільство. Навіть коли ікона Покровів була так чудодійно повернена додому … |
