"политика сродни потугам отдрючить кошку в жопу"
ч. буковски
заштовхувати її у тебе
починають ще у дитсадку;
у непевний час мого щасливого дитинства
це відбувалось приблизно так: – дивіться, діти, це – ленін.
а це – колода! – казала нам вихователька,
переставляючи жовті слайди у гарячому проекторі.
ми сміялися.
– а ось – шевченко. кобзар! – не вгавала вихователька.
ми сміялися.
все-таки у ті часи, наприкінці вісімдесятих і на початку дев'яностих,
хто і що би про них не говорив, ми дуже багато сміялися.
цікаво, що зараз розказують дітям? чи показують їм бодай якісь слайди?
це – інтеграція?! а це – ринкова економіка?!
виходить не дуже весело, правда?
я спостерігаю, як білобрисе хлопча на дитячому майданчику
розфігачує яскраву китайську іграшку – чергового супермена чи спайдермена, воно гатить цим меном об лавку, на якій сидить його мама,
читаючи яскравий жіночий журнал. у хлопчачих очах ненависть і нудьга.
я ходжу вулицями, спостерігаючи відображення у вибалушених очах
моїх співгромадян. у них – нескінченність.
величезна вісімка всюдисущого магазину „все по вісім гривень”,
всіх нас тягне туди, наче магнітом, можливо тому, що вісім – число свята весни, хто його зна, але одне зрозуміло точно: нескінченність засіла у наших мізках
і в наших очах, поруч із сумом, ненавистю і нудьгою.
ось – змучений менеджер лікеро-горілчаної корпорації,
у нього на кейсі вишито всі торгові марки, які він розкрутив;
– дивися – каже він другові, якщо ми залажаємо новий проект,
так і будемо їздити у метро, втикаючи щоранку на нашу невдалу рекламу
з граматичними помилками... – ага – відповідає друг, і вони замовкають, думаючи про своє, дивлячись у нікуди сумними менеджерськими очима.
ось – молоденька пі-джейка із популярного нічного клубу,
вона притулилася лобом до холодного скла із написом „не притулятися”,
їй зле, надто багато випила цієї ночі, ще й спину потягнула,
вигинаючись біля жердини.
чорт – думає вона – той мудило із кейсом вчора до мене липнув, здається,
ми навіть цілувалися під час перекуру, і в нього точно не було обручки...
боже мій, як я живу? вдень відсипаюся, вночі п'ю і кручу сідницями
на втіху спітнілому п'яному бидлу. і її нудить на напис „не притулятися”.
всі відсахуються. менеджер із кейсом заклопотано дістає мобілку
і починає щось там шукати, дівчина дивиться на нього і її знову нудить,
хтось починає лаятись, мовляв, та що ж це таке, о восьмій ранку вже напилася! – а яка різниця? – питається вона. всі мовчать.
ви думаєте, а до чого тут політика? а ні до чого, так само, як і в нашому житті, просто увечері того ж дня настає новий рік, і всі вони змушені дивитися на президента, який намагається втерти щось підбадьорююче.
– дурень цей дід мороз – думає білобрисий хлопчина, – такий самий, як і цей президент, три спайдермена під одною ялинкою – це вже занадто.
а я ж хотів кулемета...
– що він там морозить? – думає дівчина, і її теж починає морозити, а потім,
ясна річ, нудить.
– тьху, і тут показники росту – думає менеджер і, випивши шампанського після „проводжальної” горілки, сповзає під стіл.
– сука ти – говорить телевізорові одинока бабуся, посміхаючись самими кутиками губ, їсть цукерки, куплені на залишки пенсії, і думає про те, що новий рік у цій країні потрібно перенести, щоб він не співпадав із кінцем місяця. |
