Незбагнений вогонь, те що примушує все ж таки жити, без сенсу, без надії, так, незважаючи на усе безглуздя оточуючого тебе світу... Що то таке, той вогонь? Коли ти вперше відчув ті галасливі зойки про другорядність існування, про те, що ніщо на цьому світі не варто твоєї уваги? Коли ти став мертвий зсередини? Чому щезло те дитяче сприйняття, коли новий день – то нова пригода? Тепер ти занурився у сни. Уві сні не потрібно шукати сенс життя. У ві сні, як у ві сні. Примарливо, видовищно, швидко...
Але...
За хвоста ухопити пролітаючий вітер
Розпалити вогонь, розстелити вугілля зоряним шляхом
Побачити сонце в калюжі після дощу у четвер...
І дістати із нутрощів ту найяскравішу зірку
І жбурнути, рахуючи бульки...
І слухати сіре каміння...
Воно так багато знає...
Воно так багато чуло...
Воно так багато є..
У річці плескалося сонце.
Так ніжно плескалося сонце.
Плескалося, так без ніякого сенсу.
Просто кут падіння дорівнює куту відображення.
Просто гарячий шматочок засмаженої речовини...
А так гарно, так пестить очі...
І цвірінькає птаха на гілці.
І берізка шепоче.
Але то все примара.
Воно не таке як насправді
А мозок – то такий дивний пристрій.
Насправді навколо химери.
А люди – бідолашні створіння,
схожі на черви, що стоять вертикально,
на рожеві батони,
закуті в обгортки.
Створіння, що кожного дня забивають метро...
Дивовижний, видовищний світ...
Чудернацька примара...
Гой-да!
Гой-да! |
