Спека була така, що розімлілий асфальт в’яз і лип до підошов, наче багнюка. Перехожі ховали очі за заборолами темних окулярів, через що площі нагадували просторі маскарадні зали, де юрмились гості в темних оксамитових півмасках без отворів для очей, осліплені й ослаблені – чи знімальні майданчики, залиті сяйвом тисяч юпітерів. Обрії тремтіли, мов марево, перспективи злущувалися і бгалися, як облізлі клапті з обгорілої шкіри провулків.
Маршрутки, що просувались переповненими вулицями центру, статечно і повільно, мов коняки-важковози, ледве вирвавшись на вільний простір, вибрикували, мов лошата, ганяли так, що за ними не встигала захекана тінь. Раптово вони гальмували – з різким скрипом і скриками - заковтували чергові порції пасажирів – рушали.
- Тепер ти мені віриш, правда?
-…
У салоні маршрутки панувала прохолода ввімкненої мікрохвильової печі. Опасисті тітоньки, у яких лавиноподібні складки того, що в анатомії делікатно звуть «сполучною тканиною», вивалювалися з усіх отворів у блузках, мов дріжджове тісто, худорляві юнки в коротких спідничках, юнаки, закуті в джинси, наче лицарі-тевтонці в обладунки – це в таку задуху – і білявий хлопчик років десяти на задньому сидінні, у синій футболці і білих шортах, з брудними руками і шиєю, у навушниках від плеєра. Він пильно вдивлявся у вікно.
- Сьогодні мій останній робочий день. Я оформлюю і здаю звіт і рушаю на заслужений відпочинок. Хай тут інші придурки гарують.
- Придурки…?
Мерці їздять швидко. Так, принаймні, вважав Брем Стокер, котрий описав темп подорожі найлиховіснішого і найпопулярнішого з вигаданих ним літературних героїв до Англії. Водії маршруток у любові до швидкої їзди перевершують усіх літературних і кінематографічних мерців. Вони сміливо ідуть в обгін, порушуючи всі знані і незнані їм правила дорожнього руху. Водіями маршруток керує найсильніша з людських пристрастей. Їхній час – це нові і нові кола маршрутів, накручені усе швидше і швидше, нові напівпритомні пасажири, котрі проходять крізь горнило розпалених салонів у шаленому темпі. Кити, фарбовані у жовте, вивергають напівперетравлених людисьок на розтоплені літні вулиці, і хапливо ковтають наступні порції не отовареної здобичі. Час водіїв - це гроші. Тому вони так поспішають жити.
- Обережніше, людей везете!
- Нє, ну ти подивися!
- Водій, прошу сказати ваше прізвище!
-…
- Ваше прізвище, водій!
Хлопець дивився не за скло. Він дивився власне НА СКЛО, обмацував поглядом його брудну, відносно прозору поверхню, наче муха лапками. На душу задубілого, муміфікованого скла.
- У кожної людини є власний ангел-хоронитель. Я - твій. Точніше, був до сьогодні. Я звільняюся з цієї контори. За власним бажанням. Здаю звіт і йду.
Бачиш, у небожителів є також власна ієрархія, котра, ясна річ, не має нічого спільного з фантазіями релігійно заангажованих мешканців твоєї планети про херувимів, серафимів і т.д. У нас – власна кар’єрна піраміда, харчовий ланцюжок, біля підошви якого ангели-хоронителі. Вони… Словом, це як дисбат у армії, найгірша рахуба для безсмертних.
-Чому???
- Бо ми працюємо не з янголами, не зі стихіями, не з силами природи, а з людьми. . . . . . |
