Не знаходжу собі місця. Це дощ. Має бути дощ. Скоріш би вже...
"Ведмедиця вбила себе об стіну", - читаю повідомлення від друга. Її, бідолашну, підселили в клітку до якогось самця, мабуть, агресивного, а вона ж того не хотіла, так засмутилась, що билась головою об стіну, поки не розтрощила собі мізки, її усипили, щоб не страждала. Скоріш би дощ, позмивати кров зі стін...
У дикій природі ведмеді не живуть разом, вони одинаки, спілкуються тільки по необхідності, парування там... В принципі, це і для деяких людей підходить, в кого немає всяких сімейних цінностей та загостренного почуття власності.
Лягаю спати, ух, дощ так і не пішов, голова нудно болить...
Прокидаюсь, як то кажуть, від стуку крапель, об метал, скло, листя. На краєчку ліжка сидить він, _DROZD_.
Сидить, великі лапи трохи не дістають до підлоги, похитуються, немов від вітру. Такі знайомі (такі ж як на малюнку) задовгі стомлені крила, лежать-звисають. Зависаємо з _DROZD_ом.
Він звертає до мене чорні очі, схитує головою, ніби "а... ти вже прокинулась". Ну, привіт.
"Як долетів? Встиг до дощу?", - питаю. Клюв похитується, "так". Бачу, сухий.
"Я сьогодні читала смішні новини. Або може сумні? Чув, що сталося у зоопарку? Так... це тобі пощастило, що літаєш де хочеш. А от ведмедицю підселили, мене, можна сказати, відселили.. І що тут зробиш? Б’ємося об стіну. Одна вже добилась.
Я тепер багато мрію. І ще така стовідсоткова впевненість, що мрії збудуться. Мрії стають планами, найприємнішими в житті. Це добре? У тебе теж так?
Ну що ти мовчиш, аутист грьобаний?!.."
_DROZD_ піднімає крило, роздивляється його. Показує мені. Ну крило, і шо?
"Ти чого прилетів?"
Він дістає десь між пір’ям маленьку фотокартку, протягує мені. А, ясно.
"Сумуєш за ним? Та нічого, повернеться. Хоча я не розумію, як ти можеш йому все це пробачати? Він же так прямо і каже, що тебе не кохає, а ти все побиваєшся..."
Ох... Мудак, а не птах. Вже плаче. Сльози стікають по пір’ю і капають на підлогу. От він, твій дощ.
"Ну-ну, кохання це ще не все, може у вас якийсь інший рівень почуттів".
Я знаю, що все наше життя - це наше сприйняття. Немає нічого поганого, немає нічого неможливого. Все створюємо ми самі. От у нього якесь тупе сприйняття, то так все і виходить, нерозділена любов, важкі крила, аутичний погляд. Мазохіст, мабуть, і підсвідомо його це пре.
На вулиці заспівують солов’ї, скоро зійде сонце, повисушує всі рідини. _DROZD_ пересидів зливу, вилив свою мовчазну душу, збирається. Гребінцем причісується. Бувай, _DROZD_...
"Ти залітай, ок?.." - кажу, хоча не хочу цього. Чесно кажучи, він мене лякає. Але ж до кого ще може завітати цей самотній чорний незрозуміло хто?
Вивалився у вікно і, не знаю, чи полетів, чи пішов пішки. Забув своє фото. Я лежу, чекаю світанку, роздивляюсь на фотографії обличчя гарненького хлопчика, з довгим волоссям, з аутичним поглядом... |
