| 2007-06-10 : Саме та :
"Кладовище сердець"(ЧАСТИНА 2) |  |
СЕРЦЕ БІЗНЕСЛЕДІ
Сьогодні ранок почався з нічого. Як завжди, спізніло позіхнувши, швидким інерційним рухом одягнула набридлий святково-робочий костюм, швидко ковтнула недопиту вечірню каву, неохоче запалила цигарку і поспішними кроками попрямувала до зупинки. Як завжди ледь встигла, просочилася крізь невдоволений натовп вглиб маршрутки… Господи, чому так завжди багато людей? Скільки зайвих, яким просто не сидиться вдома і вже ні на що, окрім автобуса, розхвицькувати свої залишки пенсії. Осоружний чолов’яга злісно обліпив мене матюччям – я ненароком наступила йому на ногу. Як хочеться сісти і трохи подрімати. Якийсь нарік витріщив свої рожеві беньки на мої плечі, які оголилися під час незграбного борсання юрби. Його пронизуючий наскрізь погляд примусив мене обернутися. Наївне теля, як він не розуміє, що насправді мені пофіґ, вже звикла, а крім того мене зараз цікавить, що там на роботі без мене відбувається. Я спізнююсь. Нарешті потрібна зупинка.ледь не прогавила. Дядько знову матюкнувся, згадавши свій колишній візит до зоопарку і перерахував улюблених тварин в мою адресу. Щоправда згадав і свійську тварину жіночої статі, яка тільки-но народила сліпих цуценят. Подумки вітаю мужика з поповненням, та мені й байдуже, я давно звикла до такого ставлення. Грьобаний нарік дико розреготався, видно в тім стійлі почув і своє ім’я. О, Господи! Мені ж треба було встигнути на нараду, забула зовсім. Я мусила встати на годину раніше. Ну нічого, як завжди відмажуся, чи вперше. Не звикати.
Збочинець директор, крізь замулені димом окуляри, поглянув з під лоба і в виразі свого обличчя натякнув про те, що не треба нічого роз’яснювати. Згадую вранішнього наріка і подумки порівнюю його з начальником. Щось на подобу: знайди в малюнках десять різниць. Як зазвичай наприкінці дня мій роботодавець запропонує випити з ним чогось міцного, але після моєї відмови довго буде думати чому його бажання проігнороване. Мабуть ще не знає, що мене не цікавлять особи чоловічої статі, як сексуальні партнери. Іноді я йому потрібна для відмазки, та й багато чого я знаю про нього, особливо те, про що навіть і не здогадуються інші. А ще в деякій роботі я розуміюся набагато ліпше багатьох працівників нашої установи. В бухгалтерських підрахунках рівних мені немає, це точно. А той нарік… Йому вже нічого не дає, але все ж його очі ще палають неоправданим жаром наживи. Чому ж директор цим схожий на нього? У директора двоє дітей, дружина. Мабуть з жиру біситься. В установі поширюються плітки, ніби він спить з нашою бухгалтеркою Свєтою. Але я знаю й інше. Колись, після роботи, гуляла по парку аж раптом спогадала, що забула деякі документи в офісі директора, то ж не мала іншого вибору як скористатися надією, що директор лишився після робочої днини на місці. Вартовий чемно провів мене поглядом і підтвердив моє припущення – директор справді ще не виходив.
Двері були напівпрочинені, а сам пан головуючий зажимався з якимсь хлопаком. Потім я впізнала його: колись ми вкладали угоду з ним. Тоді я вперше усвідомила те, що керуючий дуже необережна людина, а хоча просто ще не ловився на гарячому. Та в принципі я цю ситуацію тихенько схавала – що мені до його бісексуальних ігрищ, він сам собі фраєр. Пам’ятаю його нажахане обличчя. Як він мене умовляв мовчати, хоча він напевно ж знав, що для інших я риба. Зарплатню він платив чималу, а інше мене не стосувалося. Тільки одне мене питання тоді збентежило: як він, чоловік, ще й двох дітей зумів склепати? Отже знову порівнюю його з широмазом. Приблуду цікавило тільки голка та колеса, але ще за старою пам’яттю згадує, що жінки щось таки мають. Отак і директор – під вагою розкоші почав забувати, що йому потрібно насправді.
Нарада відбувалася сухо, без будь якого ентузіазму. Ніяких там дискусій, тільки тупо і необґрунтовано про справи начебто. Аналогічно, що і на минулій. Пропоную деякі темки, колектив жвавішає, схвалює. Та що йому врешті решт лишалося, коли їхні голови навантажуються буденністю проблем. Поглядом пересікаюся з Вікиним – моєї коханої. Як завше, опісля робочої штовханини в мене побачення з нею в кафе, а потім в квартирі, нещодавно придбаній мною на всяк випадок, довідпочиваємо. О, Боже, як мені подобається пестити її рожеве розпалене тіло! Стиглі груди розкривають свої малесенькі бутони перед моїми вустами. Той божественний малесенький животик, її пульсуюча золота квітка. Як гаряче все це заціловувати. А її в очах миготять чарівні іскорки задоволення… Але сьогодні її очі не горіли звичним бажанням, якісь такі спорожніло-мляві вогники. Що це значить? Хоча я розумію – кінець кварталу, роботи в усіх з надлишком. Втомилася вона, от і все. На роботі ми не афішуємо своє кохання, таке самі собі встановили правило. Все, сідаю за свою купу різних цифрових есе, треба б сьогодні розгрібтися в цьому мотлосі. Принаймі хоч зробити основне.
Кінець робочого дня. Ага, он і директор кличе. Зараз буду корчити тупу гримасу скромниці, хай відв’яжеться. Мої думки зараз про Віку. Та й що він міг знайти особливого в мені, я ж не для нього і напевно ж не зовсім в його смаку, а крім того на блядь ніби то й не схожа.
Заходжу. Він щось торочить про звіт, а його очі лізуть вже розстібати ґудзики на ширінці моїх облягаючих джинсів. Нарешті я його повністю зрозуміла. Його турбує не сам секс, а скорше за все намагання дістати будь що, якщо на те стоїть бажання. Така в нього пришелепкувата натура. Але на моє здивування, він сьогодні не пропонує нічого, запрацювався бідний, а моє визначення щодо його погляду помилкове. Або махнув на мене рукою, або вищі установи таки добряче йому намилили шию по саме нємогу. Ну що ж, так краще. Обіцяю назавтра розквитатися з звітом, бо й сама знаю, що там писанини лишилося трохи.
Виходжу, йду по вулиці, прямую до кафе де скоро зустрінуся з Вікою. Заходжу, сідаю за обумовлений столик, очікую. Ось, нарешті, і моя ягідка. Намагаюся поцілувати, але… що це? Вона відчужено відпихається від мене. Що сталося? Мої очі відчувають розпач і починають важчати від сліз. Віка, розуміючи мою неутіху, починає розяснювати щось про поза тижневий вчинок. І вона сказала… вона сказала… сказала…вона покохала іншу… Чому я їй огиділа? Потім вже я ледь чула, що ніби то на роботі починають пліткувати про нас, а вона дорожить цією роботою і своєю репутацією. Отже вона вирішила, що так буде краще для нас обох. Я розумію її, часто брала її роботу на себе, бо в неї всі шанси вилетіти на вулицю, так як вона до роботи бралася без будь якого ентузіазму. Розумію я її і в тому. Що вона просто заздрить моїй легкій вдачі і швидкому зросту кар’єри. Але ж я її не відштовхувала на задній план, я люблю її, і тільки її. Я так в житті ніколи ще нікого не кохала. Розвертаюся спиною до неї і пропурхую в натовп крізь ледь відкриті двері.
Сльози здавлюють горло. Невже це кінець? Що буде далі? Блукаю самотньо по кімнаті. Квартира наповнюється димом. На столі розтріпана підшивка газет, мовчазні телефони в нотатнику, недочитані книги. Що насувають морок і тишу. Пам'ять. Як її стерти до нуля? А хоча це ще більша порожнеча. Обухом б’ють в серце короткі згадані розмови ні про що. Так сталося. Зазвичай об’єкт твоєї уваги забуває серце на останню зустріч. Біль. Хіба йому шкода дарувати себе іншим? Це повний абзац, до крапки і останнього відступу. Все ж таки намагаюся опанувати собою, беруся за звіт – завтра буде менше роботи хоч в цьому плані. Потроху забуваюся. Раптом телефонний дзвінок. Невже Віка усвідомила свої помилки?
В слухавці чується голос Сергія, товариша ще від шкільних літ. Як славно, що друзі не забувають в скрутні хвилини. Він теж від самого початку створення фірми працює в ній. Від нього в мене таїн немає, можливо Віка соромиться і хоче перепроситися через нього.
Те що я почула, було останньою краплею пролитою в мій жбан відчаю. Віка, останнім часом, в установі та й поза нею розповсюджувала чутки, ніби то я постійно її домагаюся. Та й не її тільки. З її слів нібито я маю сексуальні стосунки з іншими жінками. Звісно сплітка дійшла до директора. І найголовніше, що Сергій випадково почув розмову директора і Віки, відпочиваючи з дружиною в затишному кафе, знаходячись за сусідньою перегородкою. З їх розмови випліталося те, що Віка має останнім часом постійні відносини з паном директором і звітує перед ним за кожен мій крок. Звісно ж в свою користь. Тож вона йому тоді довго розповідала, ніби то я не виконую зовсім своєї роботи, постійно кручу якісь там фінансові афери, що суттєво може погіршити працездатність фірми. Господи, маючи таку розвинуту організацію, наш шеф ще й наївний дурень. Він добре розбирається і сам непогано в фінансовій справі, вміє вкладати( звісно, через мене) угоди, але кепсько підбирає кадри. Занадто легковірна людина, а я вважала його мудрим бізнесовцем. Гарних робітників рахує по спідницям, а поганими вважає тих хто дійсно працює. З-за цієї сліпої любові я працювала над роботою Віки, а свою дійсно виконувала слабенько. Врешті решт тепер все ясно. Директор пообіцяв Віці, що звільнить мене при першій нагоді ось тільки квартал скінчиться, а її упхає на моє місце. Все ж таки звіт я допишу, бо я все ж таки працюю на тій установі, а про інше з’ясую завтра.
Неохоче зустрічаю ранок, сьорбаю прохолодний чай і вирушаю на зупинку. Маршрутки не було вічність. Хоч пішки рушай, але ж до роботи добрячих сім кілометрів. Видзвонюю по мобілці таксі й через декілька хвилин вже біля установи. На фірмі «кадри» дивляться досить таки непривітно на мене. Що ж я їм зробила особисто? Відгукую Віку, нібито з пропозицією попити кавки, в коридор і починаю спочатку дещо, не вказуючи прізвищ, розповідати з Сергієвої оповіді, а потім вимагати з неї відповіді. Розгублені очі, злякані вуста, боже, як жаль на неї стало дивитися. Як я і сподівалася, тільки коротке: «ні, це неправда.» Віко, за що? Нащо так? Отже не вона, а я опиняюся на вулиці з «гарною» репутацією. Все ж пропоную їй, якщо вона дійсно не бреше, зустрітися ввечері на квартирі. Погоджується. Обминаю своїх співпрацівників і заходжу до директора з виконаним безсонним звітом. Це останній доказ буде вчорашньої розмови. Правда відповість на все. Директор навіть не дивиться на мене, вказує жестом на крісло, бере до рук звіт і швидко переглядає сторінку за сторінкою. Дивно, але так ніколи ще не було, після декількох літ сумлінної праці він нібито мені довіряв. Через півтори години врешті решт його погляд спиняється на мені. Дав знати мені те, що звіт його задовольнив, а потім нарешті почав довгоочікувану розмову. Він пояснив те, що його не задовольняють мої систематичні спізнення і на мою посаду знайдено людину, яка не менш якісно виконуватиме роботу і при цьому все робитиме вчасно. А ще те, що про мене ходять чутки про моє неординарне життя і недайбіг хтось про таке почує з нашої клієнтури. Дивно, невже в нашій установі ще вирує устрій восьмидесятих: «В советском союзе секса нет!» Без будь яких запрошень заходить Віка, приносить каву в двох горнятках і лицемірно посміхається підморгуючи пану директору. Значить це таки правда, дурепо, ти сама себе запалила. Бачачи мій розпачливий стан просить написати заяву за власним бажанням. Гроші отримаю одразу…
Зарплатні вистачає на декілька набоїв та пістолет з глушаком. Вечір наближався хмарою злості та мстивості. Очікую коханого ворога в одинокій, надалі нікому не потрібній, квартирі. Не вмикаю сліпучого світла. Та й для Віки витягла запобіжники з пробок. Лише освітлені вікна будинків напроти нишпорять ледь помітним промінням по кімнаті. Хоч би прийшла, хоч би не зіпсувала надумане і щось не запідозрила лихе. Тихенький скрип дверей, похмурий лязкіт ключів. Навпомацки шукається вмикач. Марно, Віко, марно, тобі більше не зустрічати наступний ранок. Запізнилася, раніше б про все подумала. Йди, сонечко, на кухню там свічки і там тебе зустріну я! Глухий постріл збиває з ніг темний силует. Чується крик, тіло корчиться і… тиша. Повний капець. Далі нічого не пам’ятаю. Опиняюсь вдома в своїй власній квартирі. Що тепер? Ні, тепер не вулиця жахає, тепер тюрма в якій я не зможу існувати. Вихід один. Судити саму себе, я не мала права вбивати!
Втомлені пальці нишпорять по тісних шафах в пошуках інструментів вироку. Вкотре ванну наповнюю гарячою водою. Час пішов навпаки. Кому буде потрібне моє кохання, якщо воно вже розстріляне? За мить думки старішають за свої двадцять п’ять. Вони забороняють думати про щось справжнє, завтрашнє. Ну чому, чому наостанок я так злякалася крові? Вона стане непомітною, коли згасне світло. Вода не дасть відчути біль. Лишатися довго неможливо, мене скоро знайдуть.
По стіні зловтішно повзає павук. Як моторошно. Занурююся у ванну. Вистачило декілька рухів. Вода багряніє. Завтра, або вже й сьогодні мені звітувати перед небом.
Обважніле тіло чорні санітари незграбно кидають на металеву каталку. В морзі багато поконаних тіл, скоро їм дадуть спокій. Білі санітари звільняють душі, які не можуть вибратися самотужки з грудної клітки. Захололі трупи віддають п’яним копачам, щоб вони возз’єднали в глибочині землі прах, щоб на тлі народилося знову нове життя. А серцям належить окреме кладовище – над ними будуть плакати безпритульні душі…Так станеться тоді, коли я скоро помру… |
Правила
| +2 | Шедевр! Одно из лучшего здесь! |
| +1 | Понравилось |
| +0.5 | Что-то есть |
| 0 | Никак |
| -0.5 | Хуже чем никак |
| -1 | Отстой |
| -2 | Пиздец, уберите эту хуйню с Тепловоза! |
|
Средняя оценка крео:
Проголосовавших: 1
! Голосование доступно только авторизованным пользователям |
|
|
