Їхала в метро,читала книжку,від якої мене важко відірвати-і все ж відірвати вдалось...
У нього були типові руки науковця. Може викладача університету,може співробітника якогось Богом забутого”НИИ”. Власне мою увагу зачепили не стільки його руки,скільки пошарпаний портфель. Чи чемоданчик. Не знаю як саме називається те диво радянського виробництва.
А звідти виринав аромат. Це цікаво-серед вагону метро з напівзатертими обличчями потрапити в інший світ. Світ пакунків з бутербродами,дбайливо загорнутими милою жіночкою у ситцевому халаті. Світ газетних вирізок про конференції п”ятирічної давності із прізвищем,підкресленим червоним фломастером. Світ ручок „три на гривню” і стареньких нотатників з безліччю телефонних номерів.
Дивно,та обличчя було напрочуд виразне і гарне. Я раптом уявила його двадцятирічним.юна якого заглядалися дівчатка у сукнях „в горошок”. І захотілося схопити його за руку й спитати;”А що таке кохання?”. А він би стиснув плечима й пірнув у натовп. А може б всміхнувся й сказав:”Не знаю,мала”. А може забив би на свої лекції,а я б на свої і ми б блукали парком і він розповідав би про осінь і про Неї.
Зі мною поряд стояла дівчина в м”ятому светрику і я подумала,мабуть то кльово- не думати про праску,коли кохаєш. Прокидатись,втупившись носом йому в шию,відчувати його подих,а потім з шаленою швидкістю одягатись і бігти на роботу. Хай і в м”ятому светрі,але з коханням на вустах.
Наспрвді я не вірю в кохання. Всі кажуть,що його немає. Чому б мені не вірити людям з набагато більшим життєвим досвідом?.. Хлопчик на екскалаторі читав чоловічий журнал. Ймовірно про секс, бо намагався хтиво всміхатись. Усмішка вийшла якась дитинна... Таких,мабуть,хочеться оберігати. Такі ніколи не дорослішають. Граються в іграшки,сплять зрідка з дівчатками,а частіше самі. Не вміють кохати. Хоча як можна кохати,якщо кохання не існує?..Мабуть це й було написано в тому журналі..
Іноді здається,що в мене є щастя. Таке маленьке,розміром з кулачок,заховане десь під шкірою. Іноді відчуваю як воно пульсує. Від запахів,дотиків,smsок,цукерок „Ferrero Rocher”,кіндерів і цуценят.
Хочеться вірити,що таке щастя є не тільки в мене. А може в те,що чиєсь щастя-це я.
Часом мені буває шкода. Шкода дівчат у міні-спідницях,бо бачу зачатки варикозу,стоптані підбори і металевий сум в очах. Шкода бібліотекарок,що скніють серед пилу й любовних романів і мріють про мужика з авто. Шкода чоловіків,що все життя живуть з мамами й після сорока років схиляються до думки,що всі жінки б...і
Дивно, але мені не буває шкода себе. І в такі моменти мені здається,що я вмію любити. |