Ця поїздка в автобусі була схожа на пекло. Сонце засліплювало очі, плавило повітря. Здавалось, пекельне світило і не збиралося прямувати до обрію, натомість воно пропалювало темно-сині важкі штори і потихеньку – мій мозок. Навіть коли я заплющувала очі, усе було червоним. Якщо ми проїжджали повз дерева, що закривали пекельника й утворювали бодай якусь тінь, -- було взагалі нестерпно: усе блимало – щосекунди – біле-червоне-чорне (крізь заплющені очі)
Ненавиджу сонце!
Виявилося, на початку літнього сезону страшенно довгі сутінки. Узимку ніч якось швидко, раптово обіймає землю. НІМовський захід сонця триває менше, ніж їхній кліп. І посумувати не встигаєш...
Зараз же сонце, наче знущаючись, наче забувши, що йому час забиратися звідси, стояло на місці.
Я хотіла відволіктися за допомогою книги. Ні, я навіть мріяла про це. Я не могла дочекатися, коли автобус врешті рушить, і я порину світ художнього слова, у світ пригод, мандрів, секс-туризму, інтимних сцен та інших цікавих речей, про які пише Уельбек... Остаточному зануренню заважали вібрації і поштовхи автобуса на сумнівної якості дорозі. Книга у моїх рухалася разом з усім, що мене оточувало, то віддаляючись від моїх очей, то наближаюсь до них... Швидко мозок втомився сприймати текст (навіть не зважаючи на його цікавий зміст). Яке западло, подумала я.
Оптимізму в і без того веселу поїздку додавала пісня (shanson (франц.). Бажання вбити авторів, виконавців, шанувальників, публічних слухачів шансону зростало щохвилини. Тоді я подумала про життєво необхідний МР3-плеєр... Нічого, заспокоювала я себе, зараз ми знайдемо свою хвилю і не дамо шансу шансону грати мою голову. Я сконцентрувалася і почала пригадувати, що слухала напередодні. О! Супер, Фактично Самі! От їх ми зараз і послухаємо, тобто заспіваємо (ладно, співала я не на весь автобус, хоч і дуже хотілося, але все-таки Карпа врятувала мене від чогось страшного, що неминуче трапляється з тими, хто слухає погану музику).
Але найбільше вбивав час. Тобто вбивала його я. Коли чекаєш, рахуючи тижні, потім дні до зустрічі з коханим, години в автобусі тягнуться нестерпно довго.
Не знаю, може, нормальні люди взагалі на таке уваги не звертають, а мене це чомусь хвилює. Як і багато іншого, що нормальним здається дрібницями. Натомість я не забиваю голову глобальним непотрібом...Упс! хотіла сказати “проблемами”. Ну – смисл не змінився. Мене вганяють в депресію думки про нло, глобальне потепління, Всесвіт, метеорити, існування Бога і життя після смерті... Це як сонячна безмежність, від якої не сховатися. А я люблю тінь (від дерев) і хмари. |
