Прощай, моє літо. Літо ілюзій і нерозтраченої злості – але нічого – вона перегоріла. А що попіл? Осінь довга. Вічна. Прекрасна, як казка, але закінчується спокоєм холоду. Чи то холодом спокою.
Я натрапила на нитку, яка (так здавалось) вела до мене, загубленої десь півтора року тому. Аж воно не так! Таж мусила я знати, що й цей клубок заплутається між колесами часу.
Знову я – на гачку. А точніше – в клітці. Ну для чого комусь вірити. Чекати цілу вічність на лист. Щоб у ньому побачити десять рядків (плюс-мінус). Разом зі словами ввічливості і розмашним підписом. До того ж – половина з них – про погоду. І ще – прохання писати (на три рядки). І все. Ну й не треба.
Телефон. Ну чого я його не вимкнула? Моя пані, ну яка вам різниця, коли будуть показувати бокс? (Сусідка, вона вже третій день дзвонить і запитує, коли буде бокс, бо внуки забули їй принести газету з програмою.) Знову те саме: донцю, альо, о, не чути,я вас чую, альо! Нині буде той бокс? Ну дивися, дивися. Та ні, ти дивися на Перший і на Інтер. Що, донцю? Ой, донцю, ти знаєш, як я не люблю боксу. Якось включила – ну пару хвилин дивилась. А серце схопило. І тиждень ще валер’янку пила. Ну, дякую, донцю. Нині Юрко має забігти до мене – купить хліба, то й газету захопить. Добре, донцю.
Ну все. Більше ніяких телефонів, телевізорів, нічого. Перевірити двері – замкнула. Добре. Купа паперу – білого. Чистого і холодного. На столі. І в кошику теж – зім’ятого, ображено настовбурченого. Все, ніяких листів, конвертів, щоденників. Тільки осінь. Наша остання нескінченна осінь.
Осінь. Не та, що суїцидно шкіриться, плаче і чвакає багном. І не сміється. Ні вітру, ні сонця, нічого.
Лише осінь. Де-не-де жовто чи багряно. І всюди тихо. Спокій і трохи – сум – бо ж осінь. Майже щастя. Не впіймане, принишкле десь на горіхах чи на ясені (високо). Милується хризантемами – нарешті впокоєно. Без страху холодного цілунку. Тихо. Заховано – в дрібних насінинах, заснулих сонячно. Мрійливо. Бо павутина веселкова рветься – сама собою – бо осінь. І павук здивований – ось він час – там його розгадка. Але ще не впав останній листок. Ще не час. І грудкам землі глухо падати вниз – ще не час.
Затамуйте свій сміх і сльози. Легко і тепло – світить німб із прозорих променів в жовтих прожилках. Це осінь.
Я прочиню вікно і буду вдихати запах матіоли і теплого асфальту. До ранку. Не буду ховатися від яскравого світла фар. Хай дивуються, побачивши на підвіконні привида у квітчастій піжамі.
Це пора зорепадів. Далекі зорі. Гаснучі зорі. Вічні зорі. Десь там – Маленький Принц сміється, розсипаючи срібні дзвіночки. А ось – далі – темний вершник в плащі. Ти його знаєш? Ти не бачив, як падають зорі. У безкінечній зажурі ти вдивляєшся в небо у свічаді завмерлого плеса і чекаєш осені. Ти не тут.
Ну от ще. Проґавила. Вітер шарпає половинку вікна. Брязкає шибка, вкриваючись кількома жилками тріщин. Ну нічого. Сусідові заманулось погодувати собаку. Опівночі. Це цікаво. Чи тільки тепер згадав? І такі вони гарні обоє – об’єднані світлом ночі, притихлі й задумливі.
Невже тільки в темряві людина стає сама собою. Місячне око розкриває у ній душу ангела, або ікла хижака. Однаково, що. Дає волю демонові, який боїться денного світла, світла сонця.
Я б хотіла побачити демона із сумними очима на порожньому березі по той бік душі. Але не бачу. Тільки часом скрадливе зітхання донесеться, як подих вітру у верхівках вишень. І кілька пелюсток легко торкнуться моєї долоні. Інколи з росою. Тоді я зачиняю вікно. Запалюю свічку і говорю з папером, щоб зранку забути дорогу між зірок і малого метелика в срібній пилюці. Він приніс телеграму з того берега: завтра осінь.
Чекати завжди довго. Рахувати у темряві секунди, хвилини, удари серця. Слухати монотонний стукіт невидимих крапель – за вікном, а може у кухні чи ще десь. Рахувати плями облич і сторінки з відривного календаря. І знову щоночі – кроки за дверима, ледь чутні. Десь поруч брязкають склянки, протяжно хрипить добре потерта “Звезда по имени Солнце", якийсь приречений сміх, рваний монолог – його можна б назвати сповіддю, якби не ті “всім відомі вислови”. І я теж їх прекрасно розумію. Нехай. Нахабний комар бринить над самим вухом. Нехай.
Десь плаче дитина. А тоді – пронизливий котячий нявкіт і шипіння. Грюкнули двері. Дитина ніяк не замовкне. Монологу не чути. Якесь чи то шморгання носом, чи схлипування. Допились.
Тихо хрипить “раскажи мне историю этого мира...”. Верещить дитина. Голова в бігудях блимає окулярами, а тоді гримає вікном. За темними шторами зникає світло. На мить стає тихо. І тоді здалеку доноситься стукіт поїзда. Повітря розріджене. Буде дощ? Дзенькає склянка – напевне розбилась. Вітер жбурнув терпким повітрям. Холодним. Напевне з півночі. Але матіола ще довго буде пахнути. Майже спокій. Ледь чутно з плівки: “Смерть стоит того, чтобы жить, и любовь стоит того, чтобы ждать”. Тихо. Я так і думала.
Як набридли мені всі, що все знають і чують, і пам’ятають. Звісно, про що їм говорити з людиною, котра час від часу боїться привидів, що живуть у шафі. І ще чогось.
Янцю, вип’ємо чаю. Ага, вип’єш. Удома сиди, на кухні. Ну, Янцю, я принесу термос. Ми не будем нічого палити. А-а-а! Немає нічого.
Старенький Янцьо. Я йшла до нього, коли вже не могла пригадати, про що й скільки разів говорила, а про що лише думала. Янцьо – добрий. Він усе життя шукав свою маму. Це потім. Ви сміялись. І ти сміявся? Не знаю. Мені теж якось стало смішно. Але сьогодні я порозумнішала, Янцю, на цілих сто років.
Він був лікарем. Дуже давно. Він був молодим, як я колись. Але недовго. З’явились люди – о, дуже розумні люди. І страшні. І вода в ріці стала червоною. Життя тримало його на прив’язі, на іржавому ланцюзі, щоб смішити й лякати інших людей – менш розумних, та не менш страшних.
У Янця була хатинка, майже казкова (в ній, напевне, міг би жити сам Будда). І ліс. І цілий світ, який ми не хотіли пускати погрітися до маленького багаття – він погасив би його. Ми пили чай із чебрецю, м’яти і сушених суниць. А часом я приносила свого, бергамотового. Янцьо сміявся й хитав головою. У нього завжди були сухарі й вино в старезному запилюженому глеку, обплетеному лозою. Тільки раз я скуштувала цього вина. Здається, ковток. Чи я сп’яніла? Не знаю. Янцьо посміхався і розповідав про двох лебедів – білого й чорного. А тоді довго дивився в небо. Сідало сонце. Сонце спалило Янця. І закінчилось літо.
Міо, мій Міо, я загубила братів Лев’яче Серце. Що було з ними після прірви? І скільки було тих прірв? А голубка, прилетіла голубка до старого вікна? Чуєш, Міо?
Навіщо писати продовження казки? Казка й так ніколи не закінчується. Ти втомилась? Заплющ очі, щоб побачити небо, а потім постукай у двері казки. І вони впустять тебе у знайомий світ, якщо світ людей не зробив з тебе чорного лебедя. О, Боже, як важко згадати те, що було сто життів тому. А ще важче забути. І дійти до пустельного берега, щоб зрозуміти врешті: все життя – це блукання по нім у тумані, у тумані самодурства.
Ким би не була людина – королем чи жебраком, одинаком чи батьком величезної родини, вона залишається самотньою. Навіть у щасливу мить пробігає холодок десь біля серця, коли на долю секунди зазирнеш у себе. І злякаєшся тієї нездоланної відокремленості своєї сутності.
Людина буває самотньою в любові. Вона прагне єднання, а залишається самотність і спустошення. Вона блукає у непроглядному мороці, шукаючи, чим відігріти і заспокоїти стривожене серце. У палючих пісках вона шукає, чим погасити пекучий вогонь, що породжує біль, але не може розтопити крижаних стін між нею і тим, що поза її сутністю.
Яка має бути страшна вічність для того, хто відчув муки відчуження – від усіх і всього. Від сім’ї, від друзів, від ворогів і від Бога. Від свого власного тіла, яке стає не храмом, а в’язницею для пошарпаного духу.
Немає сенсу кричати, ані благати, ні проклинати. Стіни німі. Холод. І обличчя, посмішки, очі, руки – мільйони мерехтливих тіней у вируючому маскараді, назва якому – життя. Немає жодних ліків від самотності. Є вічний біль. І шлях до пустельного берега по той бік страждань.
То чого ж ти чекаєш від мене, Сину смутку з ангельським поглядом? Чим я можу стати для тебе у цьому великому світі? У цьому тісному світі. Ми дивимось на нього з різних берегів. Ми плачемо і сміємось з різних причин.
Я погостюю у твоїй вічності, щоб не згубилась легенда осені. Я подарую тобі мить всевладності – у теплі рук, у вінку з кленового листя, який я плела біля підніжжя твого хиткого трону. Мить всевладності, чи не стане вона для тебе переддверрям самотності? Ні, я буду мовчати. Тільки жестом, порухом, поглядом я намалюю в тобі безсмертя. І залишу зачудованого і трохи зворушеного, щоб повернутись туди, де холод і сонце так само жорстокі. Та нещасні створіння ще вірять у диво любові.
Знаєш, Дощовий королю, ти завжди десь дуже далеко. Бережеш свій спокій і тишу вод. А я, мов жебрачка, стою з простягнутим серцем і чекаю золотих, срібних, ні, хоча б мідяків, слів-мідячків, старих і вилучених з обігу, які дали б мені ілюзію багатства, ілюзію впевненості, ілюзію. О, я розумію всіх, хто проходить повз, ховаючи очі ніяково, хто сміливо сигналить поглядом ніколи і тих, хто кидає крижинки ввічливих фраз, завчених фраз, хто кидає камінці – так, аби щось кинути.
І коли вже чекати чогось буде годі, та й соромно, я не піду шукати тебе і кликати не буду. Я не хочу жалувати й бути жалуваною. І не хочу бути винною. Ще й перед тобою.
Я знаю ще одного Страдника. Розумієш, у нього є те, чого ми не знаємо. І не маємо. І не можемо мати. Бо надто мізерні наші серця. І надто випещені наші біди й болі. Він живе у темряві моєї душі, в тісному закутку. Він – в’язень. Бачиш, яка я жорстока. Замкнула в темниці частину світла – найкращу частину. Він – друг. Але я жорстока. Часом я бачу його на фоні червоного неба. Його сумні очі, майже такі, як у тебе. Я знаю – він у молитві. Коли навіть нестерпно. Він – у молитві.
Ти знаєш, як я ненавиджу червоний колір. Я б хотіла відпустити його у блакить, подарувати лілії білі, чи хоча б хризантеми – встелити пелюстками прозорий шлях. Але я – жорстока. Так рідко я бачу його усміхненим. Так часто прошу допомоги, опори, розмови. Так часто він веде мене за руку, оберігаючи від прірв. Він дає мені слова й думки. Але я жорстока.
Він – любов. Може ти знаєш, що є справжня любов? Як воно кидатись грудьми на терен цілу вічність? Ту вічність, якої ми боїмось і якої не знаємо. Але ти маєш знати всю нікчемність людини. Її не могла змінити навіть така безмежна любов. Уяви, він мені вірить. Мені, що кожної миті несе йому зраду й страждання. Він вірить.
І знову я йду до нього – коли найгірше, коли от-от розпадусь на тисячі скалок, коли здається, що небо стає чорним і всім тягарем падає на знічену душу. Знаєш, тільки він не дає мені розбитись, долетіти до дна прірви, впасти у темряву. Тільки він теплими долонями витирає сльози, яких ніхто не бачить. Тільки його ім’я, мільйон разів повторене, творить диво, даруючи спокій.
Скажи, ти його знаєш?
Але я – жорстока. І знову – червоне небо. Засохлі квіти. Він – у молитві. Щоб завтра я могла сміятись, бачити сонце, синь неба. І не почувалась винною. Він прощає. Та, знаєш, мені так самотньо після забуття хмільної й безтурботної радості. Я занадто жорстока, щоб дійти з ним пліч-о-пліч до сонця, щоб розділити з ним світло й спокій, тріумф і холод вічності. Занадто зрадлива. Він – любов. Я занадто підла для вас обох. Але ви повинні потоваришувати. Він любить і не соромиться цього. Я навчусь у нього не бути надто гордою. І, може, прощати. І перестану бути жебрачкою.
Вони прекрасні, напевне. І, мабуть, щасливі. Ти з ними? Ти десь посередині. Так краще. Хто вони? Ну ти ж знаєш. Для чого пояснювати. Їх багато. Вони – те, чим мала б бути і я. Пройде не так багато часу, і всі стануть такими – з голосним сміхом, із життям на кшталт голлівудських фільмів. Я їх ненавиджу і захоплююсь ними, заздрю й боюсь такого життя. Напевне.
Вони занадто живі. А джерело мого життя десь не тут, десь далі. І яка різниця, коли й по чиїй волі порветься нитка, що несе мені сили йти, зустрічати ранки наступних днів.
Прости мене. Навіть, якщо не зрозумієш. Так краще.
Звідки мені знати, що несе твоє ім’я – весняний благовіст, а чи заклик до страти? Якби ти знав, як мені остогидло думати. Все занадто далеко – смерть далеко, і життя далеко. А здається часом, мов миша за стіною, мов тихий легіт щось нашіптує вишням, гойдає фіранку, стукає в шибку. Але це не довго. Тоді я знаю, що просто прийшла весна. І слухаю ранок.
Та ти далеко. На краєчку ночі. О, якби ти тільки знав, як страшно воскреснути, не бувши розіп’ятим. Як тяжко любити й жити, коли серце порожнє – пустка – і, як фантомні болі, відлуння – сміху, плачу, народження, смерті, краси, проклять, прощань і прощень – відлуння.
Чому отрут завжди буває замало? Тебе лякає блідість? І тіні – під очима? Нічого. Це просто зимове світло. Куди підемо завтра? Боже, знову буде завтра... Піду я, сама. Може надовго. Далеко? Не знаю, може... Я люблю білі стіни, халати, тишу. Мені страшно? Напевне, трохи. Ти знаєш, там помирають. Мовчиш. Я спокійна? Спокійна. Так, і руки холодні. Давно все навколо холодне. Так, напевне, повернусь. Якщо переживу ще одну зиму. Тобі страшно? Напевно.
Тиша. Холод і тиша. Холодні стіни й ліжко. Знову снився Ітен, і холодна вода. А піраміди не було – тільки леза. І місяць. Третю ніч висить він у кутику вікна, а небо пропливає повз нього. І мені холодно. І спокійно.
Я спала. Недовго. Відчула чийсь погляд. Очі на ціле віконце у дверях. Заморгали, а потім руки щось змахнули з блідого обличчя. Я усміхнулась. А руки чомусь тремтіли. А потім я не знала, про що говорити. Ну, як я? Як я. Я – добре. Я – ніяк. Ну, як. Білий халат і ну, як ми? Не знаю, як ви. Не цікаво. Ну чого ти бліднеш? Я хочу, щоб було легко. Навіщо завтра? Ну чого ти? Посидь. Сьогодні можна – до обіду. А я розкажу про осінь. І про сон. Про тебе. Хочеш?
Я ненавиджу осінь. У ній я знайшла тебе. Ні. Знайшов ти – Осінній мандрівник. А я загубила. Теж в осені.
Як довго триває ця осіння магія? Змішуються кольори, змішується тепло й холод, трошки дощу, трошки вітру. І багато сірого. А тоді з’являєшся ти, Воскреслий з осені. І я не знаю, чи то твої кроки повільні, чи просто падає листя, і каштани вицокують мені в лад.
Я йду далі. А ти залишаєшся чекати наступної осені. Зникаєш у тумані над сонним берегом, ледь згойднувши бліде павутиння під завмерлими вербами.
Я прощаю цю осінь. Відмерлий шматочок серця заховаю глибоко в струхлявілу глицю, притрушу теплим листям, а зверху – терпкі хризантеми будуть чекати граків і снігу.
Ну як тебе познайомиш із весною, Сину осені. Ти зникаєш, зринаючи тільки тінню над похованим серцем. І твої очі – як осіннє небо.
Я мушу йти. Я не можу так довго жити в осені. |
