Запам’ятай мій нік
хоча б,
бо ж очі
мої чужі тобі,
і те тепло,
яке згубилось
в плутанині дротів.
Я все прощаю,
і насамкінець
себе.
Легким торканням
впевненість дарую,
аби на мейлах
чийсь спіймати
слід.
Я ще не хакер,
дяка Богу,
я ще чую,
як ніч говорить
з містом людним,
свіч
вогонь у храмі.
Я ще не до решти
забула шлях
у дім свій,
аби світ
навіки став пустелею,
безлико
хапаючи за руки,
вогкість снів
холодну стелячи,
запитуючи знову
пароль для входу
у надійність
кольорів.
Я вже мовчу,
вже змовкла,
вже забула
усе, чим довго так
труїлась кров.
Тебе нема,
І не було.
Минуло.
А пам’ять – що?
Як і якась любов… |
