Засохлий кущ троянд
сніги вечірні гріє,
два кроки, що назад –
навпомацки душа.
Загублені слова –
і вже не розумієш,
чому ти в сні моїм,
чому я не пішла –
шукати кращий сон,
за небо, за зорею.
Загублене дитя,
тамованим плачем
болиш мені й тепер,
і раною тією
весь світ затьмарюєш,
півсонця, мов плащем,
вкриваєш тінню,
що могла би бути нами.
Люблю тебе, мов Бог,
хай пізно – розумію,
все вкриє сніг –
і душу, і любов –
мов кущ троянд
вона колись зчорніє,
та чи розквітне
у веснянім сонці знов. |