****
Не змінити те чого нема
Сонце в небі сяє недарма
Зорі з неба світять – це ж мені!
Та вони мене не бачать... Сумно?
Ні...
Знов зайду на звичну глибину
Опущу повіки і засну...
Засуджую...
Засуджую... і прагну висоти
Та де ж це сонце? Як його знайти
Коли ти бездоганний,
Засмучений і зовсім невблаганний...
Як відрізнити світлі кольори, коли закриті очі?
Коли без ночі жити вже не можеш
Та й не хочеш...
Та все одно засуджую! І прагну висоти.
Та де ж це сонце?! Де ж його знайти
Коли воно нікому непотрібно?!
І дощ надворі ллється дрібно–дрібно...
Спотворює мій час для дрімоти.
Життя
Забути тінь, не бачити людей довкола,
Ти на землі один, мурашка квола,
Слаба й хитка. Забути віддзеркалення своє
Сидіти й плакать, проллє ж хтось сльози радості!
Усе стерпіть, забудься, гадості нема
Хоча ще довго буде зимно, бо зима...
Усім трамваям перекрити рух
Людей не буде і не стане мух
Лише нудні самотні мрії
Життя саме... саме опустить вії...
А сонце все одно за небокрай...
Смачний мигдаль, старі портрети, силуети.
Усі поети і проміння не долети...дурманний жаль
Звичайний присмак їжі, осінь, мудрість, дальня даль.
Кричать падіння, тріумфують злети
Зарядженні багнети, квиток в мій край.
Тваринна радість без причини, складні конструкції, машини,
А сонце все одно за небокрай... |
