| Крок за кроком, я йду до нього. Моє волосся вже намокло від дощю, але я не зупиняюся. Біля мене пробігають пішоходи, інколи вони штовхаються, але я всеодно продовжую йти. На зустріч мені прямує якись симпатично-дивакуватий хлопчина, він посміхається мені і запитує: "Есть сигаретка?", його посмішка просто бездоганна, а дощ не перестає йти! "Звичайно",- відповідаю я зі своєю безглуздою усмішкою, протягую пачку цигарок. Мы розходимося, а дощ все невчухає. Мені вже набридло йти, але требе. Мої кросівки, хтозна-якої фірми, вже промокли....джинси заляпані брудом, бо я так ходжу, що все завжди брудниться, але я повинна прийти до нього. Здається дощ пройшов, шкода, я люблю його...По дорозі йде якась нафарбована лялька - ріст 181+шпильки 10см, вага...еее типу фотомодель, якось з висока погляда на мене! Та й зрозуміло, мені з моїм 160 далеко до неї. Та впринципі я й не хочу, оце йти і зачипати головою гілки дерев, навіщо мені таке??? ОУ, я мойже прийшла, він мене вже чекає, такий гарненький, пофарбований....мій університет)))) :) |
