Сідаючи в це таксі,
Яке довезе тебе прямо додому
Разом з пачкою цигарок та авторучкою
В кишені, разом з бажанням якнайшвидше лягти
У холодне ліжко, разом з чомусь недопитою пляшкою,
Разом з твоєю галімою депресією, ти подумки
Прощаєшся із життям,
Бо яке ж може бути життя в цьому
Випадковому Всесвіті, в цій геліоцентричній
Галактиці, в цій недобитій Центральній Європі.
Сідаючи в це таксі,
Подумки готуєшся до затяжного монологу таксиста
Про розйобані дороги, про продажних поліціянтів, про
Продажних поетів, про синтаксичні конструкції
Павича або Кундери, про ядерну фізику, про ціни на нафту і
Пов′язану з ними війну в Іраці, про результати ізраїльських
Виборів, про будь-що, навіть про Центральну Європу.
Слухаючи цього нічного таксиста, починаєш
Розуміти життя як згустки шансону з не заглушених
Радіостанцій, починаєш розуміти ці сонні матюки,
Цей «П′яний корабель», бо з мовою й справді варто
Поводитись, наче з останньою шльондрою:
Кусати, шмагати. Любити.
Сідаючи в це таксі,
Розумієш, що життя дивиться на тебе у дзеркальце
Заднього виду поглядом цього випадкового таксиста:
Втомлено і з недовірою. |
