Примари-птахи виринали із сірого туману. У такі туманно-мокрі ранки завжди хочеться кави і шоколаду. Але вона йшла, вдихаючи цю білу вологість, відчуваючи, що її волосся вкривається краплинами цього туману, навіть на віях з”являються сльози цього ранку.
Вона знала, що вдень “розтуманиться” і буде святково сонячно, але вона цього не хотіла. Вона любила туман, її захоплювала ця біла імла, це молоко... Чому вона любила туман? Він усамітнював її, відділяв від інших. Із білої невідомості виринали, немов привиди, дерева, простягали своє голе віття, беззвучно кричали... а може, шепотіли щось.
Зникали будинки, цілі райони цих одноманітних дев”ятиповерхівок. Місто ставало іншим. Воно набувало якогось готичного романтизму, вишуканості. Здавалося, ось-ось із туману вирине старенький трамвайчик або навіть процокотить екіпаж...
Туман стирав часові межі. Місто опинялося у дивному просторому вимірі, губилися орієнтири |
