Я завдяки тобі вірші пишу,
І завдяки тобі живу на світі.
Своє кохання в слові залишу –
Ці прокляті й благословенні миті.
Можливо ти, посивілий, старий,
Через лічені, але довгі роки,
Далекий вже для мене та чужий,
Побачиш ці слова та втратиш спокій.
Або ж собі подумаєш: „Це ж та...”
І подивуєшся тим почуттям, що мала.
Розтягнеш в посмішці старечії вуста,
Які я так давно колись кохала.
І серце втомлене, як нове забринить,
Читатимеш цю сповідь до світання,
Згадаєш все: і, звісно, тую мить,
Коли почув фатальне те зізнання.
Як відсахнувсь, до іншої спішив,
Палкі слова ти не хотів почути.
І більше вже ніколи не дзвонив,
Та очі довго ще не міг забути...
Думки та спогади огорнуть, як туман,
На волю вийде все, що поховав,
Заниє незліченна кількість ран:
„Можливо я також тоді кохав...”
...Ніхто не скаже як було, як буде.
О третій ночі сповідь цю пишу.
Надію маю – серце не забуде,
Йому на згадку слово залишу. |
