Це так нечесно і не правильно... Ти мені подобаєшся дуже, а я тобі не дуже. Ну, чому? Чому так? Мені так треба тобі подобатись! Мені чомусь так треба зустрітись з тобою! І почути твій голос. І чому я не знаю чому... але дуже треба!!! І дуже треба чути твій голос. Це така моя сублімація, блін. треба кудись скерувати енергію, я її так тупо на тебе скеровую... маю ж чим зайнятись, а тут така тупєзнь! І мені треба завтра зїсти з тобою пончиків з кремом і випити кави. Дуже треба! Стоячи на вулиці! З”їсти пончиків два і випити кави! Кави з молоком! мені треба щоб ти послухав музику, яку я слухаю, подивився фільми, прочитав вірші! мені так дуже треба, розумієш? А ще мені треба тебе побачити... просто побачити, можливо розчаруватись, можливо закохатись. Але дуже треба побачити І щось почути важливе.
Ми б стояли біля виходу метро Університет. Пили б каву, їли пончики. Такі смачнючі і шкідливі. Але ми б були разом. Це не побачення !!!! НЄ! Просто було б дуже прикольно, мені так чомусь здається.
Але, знаєш, що не прикольно? Не прикольно думати про тебе весь час! Весь свій час про тебе думати!!!!!!!! Це НЕ прикольно. Я заморочуюсь заморочуюсь Я . Думати в метро, на парах, перед сном. І навіть коли читаю цю дивну „Анну Карєніну” думаю про тебе...
Ммммммммммм))))))))))))))))))))))))
Але ти лише моя уява...ти лише букавкі... і дужки... дужки... і букавки....
Вибач, цього замало))) |
